Використання різнорівневих завдань на уроках трудового навчання

Перебудова всіх сфер нашого суспільства, активне залучення людського фактору як важливого чинника у діяльності усіх структур, призводить до нових підходів вирішення найрізноманітніших проблем, які постають перед нашою державою сьогодні. Національна система не стала винятком. Вона перебуває у постійному розвитку, що обумовлено багатьма чинниками: економічними, політичними, соціальними. Серед найбільш важливих загальних проблем сучасної освіти можна назвати невідповідність якості сучасним вимогам, прагматичну орієнтацію освіти, що не сприяє розвитку особистості, недостатню доступність якісної освіти для широких мас населення.

Сучасна школа перетворилась на «сходинку» до вступу у вищий навчальний заклад. Предмет «Трудове навчання», безперечно, є одним із тих, що готують учнів до дорослого життя. Під час вивчення трудового навчання учні отримують, як загальні, так і спеціальні знання та вміння, що будуть їм необхідні і під час вибору професії, і в домашньому господарстві.

Метою трудової підготовки школярів є формування у них готовності до праці в народному господарстві, тобто сукупності якостей, що дають змогу працювати успішно з користю для суспільства і із задоволенням для себе. Саме тому освітня галузь «Технологія» є однією з обов'язкових освітніх галузей , що утворюють інваріативну складову змісту шкільної освіти. Разом із іншими освітніми галузями вона визначає зміст загальнокультурної, загальнонаукової і технологічної підготовки учнів.[10, 3].

У Законі України «Про загальну середню освіту» зазначено, що освіта має бути спрямована на забезпечення всебічного розвитку особистості.

Реалізація цих завдань може здійснюватись лише за умови здійснення особистісно орієнтованого навчання, виховання і розвитку.

Індивідуалізація навчально-виховного процесу як складова особистісно орієнтованої моделі освіти привертала увагу видатних педагогів - Я.А. Коменського, Д. Локка, Ж.-Ж. Руссо, Г. Песталоцці, К. Ушинського, Б. Грінченка.

Активно досліджували питання індивідуалізації з середини ХХ століття, що знайшло своє відображення в працях Ш.О. Амонашвілі, В.О. Сухомлинського, О.Я. Савченко, Н.М. Бібік.

Більше трьох століть тому Я.А. Коменський із властивою йому проникливістю писав, що той наставник досягне успіху, який викладатиметься відповідно до ступеня сприймання.

Великий внесок у творчу розробку внутрішнього диференціювання зробив український педагог К.Д.Ушинський, який вказував на необхідність працювати на уроці з учнями різного рівня знань. Він писав: «Такий поділ класу на групи, із яких одна сильніша другої, не тільки не шкідливий, а навіть корисний, якщо наставник вміє працювати з однією групою сам, даючи іншим самостійні вправи».

Думку про необхідність диференційованого підходу до навчальної діяльності школярів не раз висловлював у своїх працях В.О.Сухомлинський: «До кожного учня треба підійти, побачити його труднощі, кожному необхідно дати тільки призначене йому завдання» [9, 18].

«Педагогічний словник» під редакцією В.П.Зінченка, Б.Г.Мєщерякова трактує індивідуальний підхід як «важливий психолого-педагогічний принцип, згідно з яким у навчально-виховній роботі з дітьми враховуються індивідуальні особливості кожної дитини». Те ж визначення є і в «Сучасному словнику по психології», автором якого є Юрчук В.В.